чому я стала такою жорстокою? ні-це не я жорстока,це світ жорстокий. і я розумію,що треба мовчати, та починаю ще більше кричати! романтики?хто це?не люди а діти, та світ лиш для тих хто уміє любити. любов-спілкування,любов-це буття, любов-це хвороба,любов-це життя. та вміти любити не так вже і просто... потрібно врубатись,що світ для дорослих! не думайте,я не філософ. я лиш пишу про те що чую,те,що бачу, те,що вітчуваю. невже вам не ясно? я більше не буду мовчати. не буду,не буду, не буду мовчати! моя душа вже хоче волю. я буду кричати,хоча серце рветься ,я буду кричати,хоч голос дереться. я буду кричати!а може мовчати?.. ви мене вже дістали, я не буду такою як ви... АМЕНО!...
Навіщо ти ховаєш від мене Свої щирі сльози і тихі пісні, Навіщо не піднімаєш на мене Очі зелені й безмежні свої Ти дивишся в синь, ти дивися в даль А у очах лише печаль Я ще не бачила ні в кого на землі Такі пекучі очі, як твої Я знати хочу Ти ангел, демон ти? Ти є вогнем, а чи призначено тобі текти Ти впав з небес на землю грішну, Чи з надр грізних ти повстав? Ти дивишся на мене й бачиш кішку? Та знаєш ти і все життя ти знав… Я – є життя, твоє життя Твої думки твоя душа І ти кричатимеш як тінь А очі в даль, а очі в синь І скаже хтось…що тіні не живуть Не бачать світу, а тим паче не течуть А ти всім, хто кричатиме услід Лиш скажеш – я – це світ, Я – є душа…. Душа – то ти і я… Одна моя, як синь, душа…. Сьогодні знову я іду додому сам, Навколо люди йдуть і дивляться з реклам, Але чому мені хочеться втекти? Але чому не там я ходжу, де ти???
Женя а ти малюнки малювати гарно вмієш? I will stay forever here with you, My love The softly spoken words you gave me Even in death our love goes on...
Стало холодно… Двері зачинилися з моторошним скрипом… і от нарешті… ні не нарешті – ЗНОВУ Я САМА… тихо, тривожно… холодно, смертельно холодно і порожньо… Лише дощ бє у шибки, він мене вбиває, він мене катує і тихо стікає краплями по сірому склу… Сіро… Порожньо… у вікні немає навіть мертвих квітів… лише прозорі і холодні, тяжкі, як ртуть і гнітючі, як туман краплі… там, за тим вікном стікають зорі… моїми сльозами… небо знову плаче. Чому воно завжди плаче, коли плачу я… мені не легше… від цього. Мені ще важче, бо на мозок давить ще й набридливий стук дощу… у щілинки моєї свідомості затікає страх, дихання стає швидшим і тривожнішим… повітря застигає… і ледь чутно стрілки годинника відраховують години… а інтервали між ударами в переростають у міліарди безмежностей. Тихо… Я хотіла спокою і самотності? Я її отримала… Руки мерзнуть… я вже не відчуваю свого тіла… Може це СМЕРТЬ?...якби ж це смерть… о, ні… в такі моменти доля не зжаліється наді мною – не подарує полегшення… Потім іде прірва… я провалююсь у важкий свинцевий сон... і прокидаюся, судомно шукаючи чиюсь руку поряд… але навколо лиш застигле в чеканні повітря, краплі на вікні і годинникова стрілка… тихо-тихо… і те провалля у сон не додало сил, я наче весь цей час не зімкнула очей… Тепер мене долає смертельна втома… і як би я не змушувала себе заплющити очі чи відключитися хоч на п’ять хвилин – все марно… Тоді я просто дивлюся у вікно… Ліхтар мерехкотить… він боїться як і я… але чого ми боїмося… він губить своє світло по дорозі до мого вікна... він боїться смерті… НІ… смерті не боюсь навіть я… а ліхтар… він боїться лише страху… тому тремтить увесь і кидає непевні промені на мокрий асфальт… Він, як і я… Боїться страху… Страх… мурашки по шкірі… холодний доторк гострого леза на шиї, чийсь холодних подих за спиною… тепер бацила страху і в повітрі… воно вже не застигло в нерухомості… воно тремтить і гасить, як вітер свічку, вогонь в моїх очах… Провалля… День,.. НАРЕШТІ….ні….ЗНОВУ…. Сьогодні знову я іду додому сам, Навколо люди йдуть і дивляться з реклам, Але чому мені хочеться втекти? Але чому не там я ходжу, де ти???
